24 листопада – День скорботи в Україні
75 років минуло з того моторошно-страшного лихоліття, коли нам, українцям, намагалися винести зловіщий вирок смерті. Коли наш народ хотіли стерти з лиця землі і навмисно знищити. Тоді , у 1932-1933 роках, жертвами голодомору стали близько мільйона українців.Це 25% населення. Щодня вмирало по 25 тисяч українців. І це все діялось на наших надзвичайно родючих землях, які годували тодішню Європу, а в себе приймали холодні тіла своїх дочок і синів.
Саме на перетині років голодомору Україна здригалася від моторошних криків голодних дітей, від жадібно протягнутих рук до гнилої картоплини, яку колись не помітили колективізатори, від пустих бездушних очей, які ще живими бачили смерть.
Це страшне слово «геноцид» залишило по собі не тільки назву, безіменні могили на цвинтарях, страх перед майбутнім. В землю було зарито мораль, вікові надбання народу, віру, що так важко тепер відновити в українській свідомості. Адже, більше, як пів віку причини і наслідки тієї трагедії всіляко приховувалися владою. Та можна засекретити усі архіви, спалити документи тих років, можна щоразу писати все нові й нові підручники з історії, але не можна змусити людей забути і стерти з пам’яті голодне дитинство і зустріч зі Смертю. Їх, тих, хто знає справжню ціну і вартість крихті хліба, ціну, котра вимірюється найдорожчим – життям, з кожним роком стає все менше й менше. Зараз вони розповідають моторошні історії своїх сімей і знайомих, згодують тих, по кому не дзвеніли дзвони в роки Голодомору. І так хочеться, щоб разом ними вшанували пам’ять про померлих, про наше минуле, бо без нього не буде майбутнього.
Усі, хто запалив свічки в цей скорботний день, вже зробили перший крок у великій справі. Нехай мільйони вогників, палаючих із вікон будинків, освітять душі тих, кому ніколи вже не скуштувати хліба.
Це страшне слово «геноцид» залишило по собі не тільки назву, безіменні могили на цвинтарях, страх перед майбутнім. В землю було зарито мораль, вікові надбання народу, віру, що так важко тепер відновити в українській свідомості. Адже, більше, як пів віку причини і наслідки тієї трагедії всіляко приховувалися владою. Та можна засекретити усі архіви, спалити документи тих років, можна щоразу писати все нові й нові підручники з історії, але не можна змусити людей забути і стерти з пам’яті голодне дитинство і зустріч зі Смертю. Їх, тих, хто знає справжню ціну і вартість крихті хліба, ціну, котра вимірюється найдорожчим – життям, з кожним роком стає все менше й менше. Зараз вони розповідають моторошні історії своїх сімей і знайомих, згодують тих, по кому не дзвеніли дзвони в роки Голодомору. І так хочеться, щоб разом ними вшанували пам’ять про померлих, про наше минуле, бо без нього не буде майбутнього.
Усі, хто запалив свічки в цей скорботний день, вже зробили перший крок у великій справі. Нехай мільйони вогників, палаючих із вікон будинків, освітять душі тих, кому ніколи вже не скуштувати хліба.