Вчитель

вкл. .

Вчитель. В цьому слові поєднані вікова мудрість, всесвітня доброта, вічна жага і потяг до чогось нового, досі невідомого, але такого потрібного в житті. Це той сіяч на життєвій ниві, від якого залежить, чи заколоситься вона у майбутньому золотом ярої пшениці.
Галина Захарівна Пашинська 47 років сіяла зернятка науки і життєвої мудрості у дитячі душі. Вона кожному окремо і всім разом передавала свій досвід і любов до літератури.

Сьогодні я в гостях у Відмінника  народної освіти, депутата Верховної Ради РСР десятого скликання, Заслуженого вчителя України і просто педагога від Бога, яка любить літературу і дітей.



- Галино Захарівно, розкажіть, будь ласка, чому саме цю професію Ви обрали серед безлічі інших? І як стали вчителем?



- Ой, про те, що вчитель  - це моє майбутнє, я знала ще до того, доки сама не ходила до школи. У дворі я садила діток щось їм розповідала. Одним словом розпочинала свою педагогічну діяльність.Сама я дуже любила вчитися, страшенне стремління до знань - мій шкільний девіз. Тож, коли потрібно було замінити когось з учителів, директор школи вибирав саме мене і тоді, будучи ще ученицею, я вела справжні уроки. Після закінчення середньої школи в 1954 році, пішла працювати  секретарем у її ж стінах. А загалом де я тільки не працювала! (На роботу почала ходити з другого класу за мамою, бо тата було вбито на війні, тож я допомагала їй.). «В семнадцать лет я жил своим трудом и между тем урывками учился», цитує вона Некрасова. Ці слова про мене. Навчатися стаціонарно в мене не було можливості, тому в 1955 році я вступила на заочне відділення Ровенського педагогічного інституту факультет російська мова і література.  Знову навчалась і працювала, але вже в дитбудинку вихователем. Було дуже важко морально і фізично, та відчуття, коли на тебе з захопленням дивляться допитливі дитячі очі ні з чим не порівняти. Я дуже, дуже і ще раз дуже любила і люблю дітей! З ними я влаштовувала концерти, відкрила драматичний гурток. Та що казати, з ними я жила одним життям. Після закінчення інституту була направлена в Макіївську школу, де працювала три роки. А потім , з 1963року і по 1996 рік я стелила стежку у майбутнє учням Макарівської середньої школи. Ось така моя вчительська біографія.



 



- А яким був Ваш перший урок?



- Чудовим! Я на все життя запам'ятала його. Такого не можна забути. На ньому я «загорілася» своїм ділом. І «горіла» в роботі всі сорок сім років.



 



- Як Ви стали Заслуженим вчителем України?



                 Я навіть не знаю. Просто вчила дітей бути Людьми і розвивала у них любов до літератури: давала їм завдання. Наприклад, вивчаємо творчість Пушкіна, і на урок учні готують цікаві відомості з його біографії і самі мені вже розповідають. Таким чином вони розвивалися, пізнавали світ, , вчилися мислити і правильно говорити. Я прагнула пояснити їм, що життя - складна річ і треба шукати в собі внутрішній стержень, щоб перемогти усі труднощі. Доречі, самим головним для мене було, щоб діти висловлювали свою думку. Діалог учитель - учень справді дає хороший результат. До мене на  уроки приходили люди, що вивчали мій досвід роботи. Мені присвоїли звання Відмінник народної освіти 1977 рік, а через два роки я стала Заслуженим вчителем України. Та скажу вам відверто, що найсправедливіші мої судді - це діти, саме вони мене оцінювали.



 



- Серед Ваших учнів учнів є відомі люди.



- У мене вони всі відомі і найкращі. Є серед них і кандидати наук, і педагоги, і лікарі. Та не важливо, хто ким став, головне те, що ні один з моїх учнів не пішов хибною стежкою. Бувало стрічаю їх на вулиці, а вани мені так дякують, розповідають про себе ще й сумку до хати допоможуть нести. Чи може бути щось дорожче за вдячність таку щиру?!



 



- А чи була у Вас людина, на яку Ви рівнялися?



- Звісно була. Це нині покійна моя шкільна  вчителька Марія Борисівна Остропольська. Чудова людина. Це вона навчила мене тому, що я передала своїм учням.



 



- Щоб виростити нові покоління потрібні «невипадкові» люди, чи дійсно університетської освіти досить, а може вчитель - то від Бога?



- Безперечно від Бога і тільки від нього. Хоч в педагогіці не рідко є «випадкові» люди і від цього страждають діти. Зараз взагалі суспільство деградує. Душі зачерствілі, та вірю, час пройде і все повернеться на краще. Треба опиратися на самих дітей і мати Божу іскру в душі.



 



Я навіть не встигла запитати, а Галина Захарівна сама сказала, що ні одного разу ніколи не жаліла, що вибрала нелегкий і тернистий шлях - роботу на життєвій ниві педагогіки. З її очей покотилась сльоза за минулим, в якому вона «горіла» дивлячись у дитячі очі.



          Многії літа, Вам, і зі святом дорога вчителько!