Наш земляк - Данило ТУПТАЛО (Димитрій Ростовський)

Народився Данило Савович Туптало в родині козацького сотника Сави Григо­ровича Туптала в Макарові 11 (день пам'яті Данила) або 17 (день пророка Данила) грудня 1651 року.

Батько й мати Туптала були глибоко побожні й благочестиві, такими вихо­вали й своїх дітей.

Початкову освіту Данило одержав у сім'ї від матері Марії Михайлівни. Ро­дина сотника Сави складалася з трьох доньок і сина.

Малий Данило був допитливим хлопчиком. На жаль, про його дитинство маємо мало відомостей. Дуже любив матір, про що свідчать його записи вже після її смерті. Хлопчик від природи був наділений спостережливістю і глибиною почуттів, мав нахили і здібності до навчання. На вигляд був русявим, із смаглявим і витонченим обличчям та глибокими сумними очима.

Садиба Тупталів займала чималу територію там, де нині знаходиться районна центральна лікарня.

Десь в середині 1661 року родина Тупталів переїздить з Макарова до Києва.

Сава Григорович продовжував службу у війську, а родина уподобала собі Кирилівський монастир під Києвом.

Усі три дочки сотника пішли на службу Господа і стали черницями. Жила сім'я на Подолі (поряд з площею Салтановського).

Сава Туптало побудував у Києві Йорданський жіночий монастир. І в цьому монастирі три сестри Данила були ігуменями одна за одною (Олександра, Марфа і Параскева).

Данила віддали в Могилянську Колегію в 1662 році — було йому 11 років. Ректором Колегії був І. Галятовський. Хлопець учився дуже успішно, навчався тут грецької, латинської та церковно-слов'янської мовам. Любив вірші і крас­номовство. Одним з його вчителів був о. Мелетій Дзик, який полюбив здібного Данила й багато дав йому у науці.

Провчився три роки. В 1665 році колегія була зруйнована. Молодий Туптало продовжував навчання приватно. Коли Мелетій Дзик став ігуменом Кирилів­ського монастиря, і молодий Данило став докінчувати свою науку в кирилівського ігумена. Хлопець був тихий і спокійний, дуже схильний до богословських наук.

9 липня 1668 року юнак з благословення своїх батьків постригся в ченці.

Постриг здійснив Мелетій Дзик, який нарік Данила Дмитром. За стародавнім звичаєм, при постризі в ченці міняється ім'я, а з старого імені залишається лише початкова буква. Що спонукало юнака до цього? Від природи добрий і чутливий він близько до серця сприйняв сумну долю України, яка задихалася під гнітом польських, литовських та московських панів. Цей період 1657-1687 років увійшов в історію України під назвою Руїни. Хлопець щоденно бачив навколо зруйновані села і міста, кров і сльози, злидні та розруху. Серце його стискалося від болю і горя. Тож вирішив словом Божим боротися проти зла.

Чернець Димитрій вступив до братства Кирилівського монастиря і про­довжував свою науку. Молодий чернець полюбив молитву, любив постити, багато читав. В березні 1669 року Димитрій одержав сан ієродиякона. Весь свій час він віддає служінню храму, продовжує свої наукові заняття, складає і пише проповіді, духовні вірші та інтермедії.

В 1675 році — в 24 роки отець Димитрій стає проповідником у Чернігові, де близько подружився з архієпископом Лазарем Барановичем.

І з цього часу Туптало розпочав невпинну службу Богові і українському народові.

За два роки перебування в Чернігові мудрість і людяність о. Димитрія, висока освіченість настільки піднесли авторитет, що його ім'я стає відомим в усій Україні, Білорусії і Литві.

Димитрій був ігуменом монастирів Батурина, Глухова, Чернігова, Новгород-

Сіверського, Києва.

За 24 км від Глухова над річкою Клевень стоїть Петропавлівський монастир, де по цей час збереглась келія, в якій жив о. Димитрій, ростуть старезні липи, які він власноручно посадив. Тут же він побудував цегляну церкву.

Велику шану і любов мав Туптало від простих людей, які слухали його пристрасні проповіді, що закликали до добра, злагоди і миру, високої моралі. Де б він не перебував,— залишав по собі створені школи для бідних, добрі поради і глибоку любов до прихожан.

Архимандрит Києво-Печерської лаври Варлам Ясинський, видатний бого­слов свого часу, доручає ігумену Димитрію (Тупталу) роботу над Життями святих.

Туптало погодився взятися за велику працю і 6 травня 1684 року розпочав роботу. У своєму "Деннику" Димитрій писав: "З Божою поміччю, на послу, почав писати "Життя Святих". "Дай, Боже, докінчити!" Найперше треба було встанови­ти джерела, на основі яких писати цю працю. Ясинський позичив у Москві "Великі Четы — Мінеї XVI століття" митрополита Макарія. З цього джерела о. Димитрій взяв багато потрібного матеріалу. В цілому, він використав 69 різних джерел. І під час самої роботи о. Димитрій вишукував різні джерела, наприклад, року 1693-го йому надали з Гданську потрібні Життя. Писав о. Димитрій мовою слов'янською, добавляючи живі українські слова, що було доступно зрозуміти широкому загалу читачів. Свою працю о. Димитрій полюбив усім серцем, і вона стала улюбленою на усе його наукове життя. Праця йшла, і Києво-Печерська Лавра стала готувати роботу до друку.

1689 року вийшов 1-й том "Житій святи". Вся церква щиро раділа досяг­ненням духовної культури.

Утравні 1693 року о. Димитрій віддав до друку ІІ-й том Житій, який вийшов у 1695 році, а 1700 року вийшов ІІІ-й том.

Кінець травня 1705 року став великим святом в Україні — вийшов IV том "Житія Святих". Крім цього, Туптало написав багато віршів, п'єс, духовних пісень, численні проповіді.

Поряд з цією науковою роботою Туптало виконує і важливі державні справи.

Так, в 1689 році в складі делегації разом з Іваном Мазепою Димитрій прибув у Москву для переговорів з царським двором та Московським патріархом. Тут відбулося його знайомство з майбутнім царем Петром І.

Петро І, ставши царем, викликав Туптала до Москви і запропонував посаду митрополита Сибірського і Тобольського.

Висока честь не принесла радості Димитрію. Його здоров'я і так було підір­ване непосильною щоденною працею над книгами. Далекий і холодний Сибір не обіцяв нічого доброго. Димитрій занедужав, і цар Петро І залишив його у Москві.

В 1702 році Туптало був призначений митрополитом у Ростов. Архиєрей Димитрій, митрополит Ростовський і Ярославський, тут завершив свою наукову роботу, пише проповіді, складає драми, кантати, веде велику просвітницьку діяль­ність.

За власні кошти відкриває у Ростові першу в Росії духовну семінарію на 200 учнів, яка готувала священиків. Напружена праця і незвийний холодний клімат підірвали ще більше здоров'я Димитрія. Прийнявши єпархію, він відразу ж вказав місце свого поховання: "...Благаю поховати мене в монастирі Святого Якова в куті церкви, де я показав місце. Смиренно про це благаю!"

У тяжких умовах згасло життя видатного сина України.

Він віддав свої сили і найкращі літа на освіту чужого народу, у чужих обста­винах, у чужому оточенні.

Келія, в якій жив Димитрій, була дуже бідна. А він все життя любив книги, і тут обкладався потрібною літературою і просиджував до пізньої ночі. На стіні висів годинник. І коли він "бив" якусь годину, Димитрій вставав, хрестився і проказував молитву до Божої Матері.

Митрополита Димитрія вражали неуцтво і недостаток внутрішнього благочестя російського духовенства. Паства була бідна, погрузла в забобонах.

Тому всі свої сили і знання віддав він боротьбі з неуцтвом і пияцтвом.

Завжди тихий і скромний Димитрій дуже терпів від тяжких обставин часу. Але ніс тягар достойно.

І свого чесного і святого характеру митрополит Димитрій не змінив до самої смерті. Любив Україну самовіддано, і цю любов заховав до могили.

І останній вечір свого життя присвятив спогадам про любе містечко Макарів і незабутню Україну.

27 жовтня 1709 року святитель Димитрій почував себе зовсім погано. Серце давало себе знати. Він сів і написав:

"За що не візьмусь — усе з рук валиться, дні мої стали темними. Очі мало що бачать..."

Увечері зовсім стало тяжко. Надворі був великий мороз. Добре натопили грубу і Димитрій біля неї грівся. Попросив церковний хор заспівати його улюб­лену кантату яку він склав замолоду. І стало так тепло ізмученому тілу, і змученій утисками останніх літ душі...

Уже було пізно, і митрополит відпустив хор, затримав тільки свого перепи­сувача Савку Яковлева. А душа боліла і минуле ставало на очі. І став Димитрій розповідати Савці, як хороше в Україні. Які високі були старезні тополі в рідному Макарові, і які пишні були там вишневі садки!

Розповідав про свою науку в Могилянській колегії; про свою першу працю проповідника... Розповідав, як тяжко він працював над "Життями святих", і як було багато перешкод у цій праці. Але він все витерпів. Димитрій був самотній, нікого з рідних при ньому не було — усі повмирали. Лише в Києві зосталася наймолодша сестра Параскева.

І тут, у Ростові, він був як у в'язниці. Все було йому чуже, і багато непривітних. "От приїхав малорос навчати нас!" Тільки й друзів, що цей хлопчина Савка Хоч з ним згадує минуле... Він розповідав йому про рідну Україну яку любив понад усе. А в кінці каже Савці:

— Час і тобі, синку, йти додому.

Поблагословив його й вклонився аж до землі — за переписку творів.

Хлопець збентежився і заплакав. А Димитрій ще раз вклонився:

— Дякую тобі, сину, за все!

Збентежений хлопець вийшов. Він був останній, хто бачив у той вечір Свя­тителя.

Потім Димитрій пішов у свою келію — каплицю, щоб помолитися на сон. Вранці 28 жовтня його знайшли в каплиці вже мертвого. Так і захолов на колінах. Смерть праведного легка. Упокоївся Димитрій на 58 році свого життя. На Рос­товському престолі пробув сім літ, в монашенському був 41 рік три місяці і вісімнадцять днів.

Поховали його там, де заповів,— у монастирі Святого Якова, під підлогою.

З часом підлога, яка була над могилою митрополита, почала вгинатися. Монастирська влада забоялася, щоб вона не провалилася. І в 1752 році поста­новили підлогу перекласти. Коли її зняли, то побачили зруйновану труну, а в ній зовсім нетлінне тіло митрополита Димитрія Ростовського.

Чутка про це чудо розійшлась по всьому Ростову.

Справу канонізації Димитрія до ліку святих московський Святий Синод вів довго, докладно вивчаючи її. Була створена спеціальна комісія. У березні 1757 року Синод прийшов до висновку — визнати Димитрія Святим і звернувся до цариці Єлизавети Петрівни, щоб вона дозволила сповістити про це всій Церкві християнського світу.

Нетлінні мощі Святителя знаходяться у Ростові Ярославської області в монастирі Св. Якова.